ДАВАЙТЕ ПОЗНАЙОМИМОСЬ

Шановні відвідувачі блогу, давайте знайомитись)

Коли я пригадую щасливі митті свого дитинства, то обов’язково пригадую дитячий садок. У моїй пам’яті залишились світлі спогади про улюбленого  вихователя, про моїх перших друзів, цікаві і радісні моменти життя у дитячому садку.

І коли настав час вибирати професію, я рішучи сказала, що буду вихователем. Деякі знайомі були здивовані  моїм вибором майбутньої професії, але з самого дитинства мені подобалось гратися з дітьми, доглядати за молодшими, їм допомагати, чомусь доброму навчати.   

І ось вже понад 25 років я працюю вихователем, із них понад 20 років у своєму рідному дитячому садочку, до якого за ручку мене привела матуся. І уявіть собі, я працюю у тій самій групі, де вперше мене зустріла у щирі обійми моя перша і улюблена вихователька, яка  стала для мене другою мамою. І ця красива жінка з добрими очима, яка зігрівала дітей турботою і ласкою, на яку майже усі дівчатка хотіли  бути схожими, зіграла важливу роль у виборі професії.    

 Збіг обставин? Я вважаю, що – ні. Мабуть, це доля.

Хто ж саме “вихователь”?

Вихователь – це творець дитячих душ. Не марно кажуть:“Діти – це квіти життя”, а вихователь – “садівник”. І насправді труд вихователя можна порівняти із трудом садівника. І коли ти посадив цю квіточку, ти розумієш, що їй потрібен догляд, світло, тепло, турбота. Але кожна квіточка – індивідуальна, кожну квіточку треба любити, оберігати. Так саме і діти потребують вашої любові, уваги, турботи, ласки, спілкування. Тільки у любові відкривається неповторність кожної дитини, її унікальність.

“Коли дитина бачить, що вчитель любить її, чуйно ставиться до її потреб та інтересів, готовий прийти до неї у будь-який час на допомогу, вона відповість йому любов’ю на його любов”. (В.П. Вахтєров).

І це саме так.

Бути вихователем – це відповідальність. Коли дитячі очі дивляться на мене, яусвідомлюю, що у моїх руках їх душі та життя, і бачиш, що кожна дитина неповторна. І першими, хто зустрічається на дитячому життєвому шляху, це вихователі, які здатні розкрити душу маленької дитини, бути вчителем, товаришем і стати “другою мамою”, та старатися робити все, щоб дитинство було щасливим, бо як пройде дитинство людини залежить все майбутнє життя.

І  що є найскладнішим – це встигнути приділити увагу кожній дитині, попрацювати з кожним індивідуально.

Бути вихователем - це покликання.

Я маю виконувати прекрасну місію – дарувати дітям свою любов, посіяти розумне, добре в серця самих прекрасних скарбів на Землі!

 Тільки поряд з дітьми я відчуваю себе молодою, енергійною. З ними знов проживаєш дитинство, виникає бажання бачити світ дитячими очима, дивуватися, пізнавати навколишній світ.  

“Від педагога залежить, чим стане серце дитини – ніжною квіткою чи засушеною корою. Заповітна мрія кожного мислячого педагога – щоб серце вихованця було чутливим до кожного слова вихователя, щоб дитяча душа відгукнулась, мов ніжна струна, на тонку музику його душі ”.

                                                                                               (В.О. Сухомлинський)

Бути вихователем – це радість.

Дитячий садок – це мій другий дім, в якому на тебе чекають, люблять, поважають. І це дає мені можливість бути багатодітною мамою. Поруч зі мною більше 20 дітей , у кожного свій характер, настрій, прохання. І саме вихователь, як рідна матуся, добирає той золотий ключик до серця малюка, який допомагає розкрити дитину як особистість, разом радіти, знати дитячі бажання, мрії. І це -  щастя!

 “Хай педагог завжди поспішає до дітей, радіє кожній зустрічі з ними і тоді й діти поспішатимуть до школи і радітимуть кожній зустрічі зі своїм вихователем”.                                                                            (Ш.О. Амонашвілі)

Бачити як росте малюк, як грається, пізнає, як навчається, як з великим бажанням працює і  досягає певних результатів. Хіба це не радість?

Ще дуже важливо - це налагодити контакт з батьками, зацікавити їх своїми  ідеями, творчим та грамотним підходом, своєчасно дати пораду, поділитися одне з одним новинками чи враженнями, тому, що педагоги та батьки роблять одну справу – виховують дітей. І, коли батьки бачать, як дитинка самостійно користується столовим ножом або застібає ґудзики, з великим бажанням виконує цікаві завдання: ліпить, малює, конструює, робить гарну аплікацію, пише перші палички, букви, цифри ; допомагає батькам вдома – це їх більше надихає на спілкування з вихователем, на співпрацю, вони поспішають поділитися дитячими досягненнями. І це мене підштовхує увесь час рухатися вперед, шукати щось цікаве, нове, розвивати свої творчі здібності, дає можливість поринути в атмосферу щасливого дитинства.

І я розумію, що у сучасних умовах бути вихователем дуже складно і відповідально, бо ця професія потребує багато терпіння, витримки, але водночас, професія вихователя дуже багатогранна, творча і цікава.